Українська армія дуже крута, не лише тому, що вона – у десятці найпотужніших армій Європи та у топ-30 за потужністю у світовому рейтингу. Наші війська неймовірно круті, бо в них служать фантастичні люди.
Поясню у цитатах військовослужбовців, так буде правильніше.
Майор 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Тетяна Забродська сказала мені, що у її світогляді Збройні сили України – це сила.
Хоча, звісно, десантники для неї – найкращі. Тому що десантура – це гордість, любов, мужність і взагалі – красавчики!
Десантура – вони піжони не через те, що "голубий берет – тельняжка – стропи". Ні! Кожен рід військ красавчики у своїй справі. Але якщо ми, десантники, робимо діло – ми його робимо ідеально. Хоча для мене немає більших героїв, ніж дівчата-медики. Медики – святі. Вони творять дива на передовій, – каже Забродська.
І дійсно, красавчики у наших Збройних силах всі. От, наприклад, танкісти.
Командир танка Роман Марінов, який воював у складі 30-ї окремої механізованої бригади допоки його не списали через поранення, може дуже доступно пояснити, чому танкісти – це окрема каста, яка інакше сприймає світ. І у танку, і за його межами: "Якщо з боку негативу дивитися, то це люди, які знають, що якщо вони помруть – то поховають родичі навіть не їхню ногу. Просто жменю попелу візьмуть, в урну закинуть, і не факт, що у цій жмені буде саме від тебе попіл. Або навпаки – тебе у бою близько не було, а тебе вже п'ять разів поховали. Коротше, танкіст – він і без танка танкіст".
Напевно, саме тому вони такі позитивні – це рятує життя. Навіть після таких важких контузій, як у Романа:
Я, напевно, за рахунок позитиву і викарабкався. Мені ще лікар говорив, що зазвичай з таким набряком мозку, як у мене був, люди просто сидять і слинку пускають. Тому я намагаюся позитивити. Так нервова система розслабляється. Можна звичайно, звертати увагу на все погане. Але я в психіатрії вже три рази був – четвертий не хочу, бережу цей момент на майбутнє. У мене був свій спосіб, щоб вийти з цього стану, коли після війни все дратує, який сам собі придумав. Взяв папірець, написав на ній "Пох*й
". Кожен раз, коли починав нервувати або мене хтось доводив – діставав цей папірець, читав собі написане – і відпускало. Мене цей папірчик виводив назад в норму. І коло спілкування урізав дуже сильно.
До речі, жартувати, що би не сталось, для наших воїнів – це нормально. Чим страшніше на війні – тим веселіші їхні жарти. Гумор у них чорнуватий, але все одно захоплює. Старший лейтенант, начальник розвідки 93-ї бригади Олександр Проскурін, наприклад, так розказував мені про те, як йому під час одного з виходів відірвало ногу, що до сліз реготало піввідділення військового шпиталю.
Просто тому, що він на світ дивиться з отакими непорушним оптимізмом:
Підірвався 4 листопада, день народження у мене 26-го, і я дівчині своїй замовив подарунок – берці "Corcoran Marauder", офігенні такі, з пластинами. Ось, їй дзвоню з Харківського госпіталю, кажу: "Привіт! Що робиш?". Вона якраз ходила подарунок мені вибирала. Ммм, думаю, як мило! Повідомляю, що у мене для неї сюрприз. Не сюрприз, а смакота прям! Кажу: "Іди, сідай у машину. Сіла? У мене все нормально, живий. В госпіталі. Ногу відірвало. Тільки не реви! Все нормально! Я цілий, все, що ти любиш, все – на місці. Лише не реви!". Вона молодець, нормально все сприйняла, без шмарклів.
Матері ввечері зателефонував. Вона теж сприйняла нормально. Але у нас вся сімейка така, неординарна, скажімо так. Жарти в стилі "Здрастуй, мамо, я з війни повернувся, але не весь – ось нога моя, на цвях її повісь!" були навіть ще до того, як мені ногу відірвало. Батя мене постійно підколював, питав, коли мені рубанок дадуть, щоб ногу виточував. Весело було. Я нормально до цього поставився, і коли ногу втратив, і коли мене лікували. Мені якісно зробили ампутацію. Зараз ось думаю: якби мене взяли до сєпарів тоді, коли я до них просився, то або давно черв'яків годував би, або, може бути, замість Едьки Басуріна розповідав, які ми фашисти і як обстрілюємо мирний Донецьк. А так, все вийшло, як повинно було статися".
До речі, на цей виїзд, де він отримав поранення, за зізнанням його побратимів, Сашко міг і не їхати – не було потреби. Але сумління не дозволило йому кинути своїх хлопців. І досі, не дозволяє. Допротезувавши ногу, він ще повернувся до свого підрозділу і досі продовжує йому допомагати.
У наших Збройних силах багато таких – які не кидають своїх і продовжуть їм допомогати, навіть закінчивши офіційну службу. Війна мало для кого закінчилась. От, наприклад, сержант Сил спеціальних операцій на псевдо "Джома" зі своїм підрозділом перед звільненням попрощався словами: "Попередив пацанів: "Будете там – тільки свисніть і я приїду. Якесь завдання поставите – я його виконаю". І так і буде.
У наших військово-морських силах служать шикарні хлопці. Захоплення Росією українських кораблів у Чорному морі нам про це нагадало. Але ще до цього наші моряки дуже пишались українським флотом. Тому що, як розказав боєць ВМС Ігор Руляк, флот – це традиції, маневреність, тактика, все.
А ще – молоді курсанти, з якими дуже приємно працювати:
Вони молоді, їм подобається все. І історії з АТО, і історичні довідки, і коли я проводжу якісь історичні паралелі між ними і людьми, які воювали раніше, розповідаю, які травми були, як це було страшно – тоді вони розуміють, в яких комфортних умовах перебувають зараз. Їм подобається, коли розповідаю про якісь спортивні досягнення. Коли розповідаю, як ми будемо розвивати спорт на флоті, яка у нас буде форма, як ми назвемо команду. У них від цього очі загораються, вони хочуть більше тренуватися, виходити на килим з військово-морським прапором. Планують, як будуть виступати і що робити, якщо ми переможемо, хто кому буде підносити прапор. Хочуть, щоб всі бачили, що ми – саме флот!
Наші військовослужбовці все бачать. Українські розвідники, наприклад, точно знають, що не всі місцеві жителі на Донбасі такі вже зрадники, як іноді намагаються пояснити.
Кримчанин Владислав Борисовський, коли ділився своєю історією, розказував, як його вразив намальований плакат, знайдений в одному із сільських клубів на кордоні з Росією:
Уже того клуба нет, за ним был склад боеприпасов и его просто разнесло от точного попадания мины. Но фото одного из плакатиков у меня сохранилось. На нем флаг Донецкой области и флаг Шахтерского района. И одна фраза: "Розмовляти можна будь-якою мовою, але державна має бути тільки одна – українська". Для меня, как для крымчанина, это был шок. Я думал, что это – Донбасс, все вокруг отнюдь не ментальные украинцы, а тут в доме культуры вижу эти плакаты и грамоты на украинском языке. В Крыму такого практически не видел.
Цікаві історії про місцевих мешканців Донбасу, до речі, можуть розказувати не лише наші розвідники. Українські артилеристи, до слова, теж все помічають. Не лише те що коїться навколо них. І про все, що відбувалось у перші роки війни під час боїв на окупованих територіях, вони теж доволі відверто розказували. І за ту відсіч, яку вони дали нападникам тоді – їм окремий респект.
А ще наші воїни розвиваються і вчаться. І коли трохи пригальмовують із участю у бойових діях, і коли воюють. Постійно.
Думку, яку багато хто озвучував, найкрасивіше сформулював спецпризначенець Євген Сломінський:
Чого би я хотів вчити дітей? Воювати – точно ні. Наших дітей треба вчити жити. Вони цього не вміють у нас. Я не хочу, щоб мої діти так само там на блокпостах стояли через 10 років. Не хочу. Якщо дітей вчасно не навчити жити – війна ніколи не закінчиться. Мене війна навчила жити. Кохати. Я тільки під час війни одружився. Тому що зрозумів, що треба любити. Що жити треба для когось, а не тільки заради себе.
Так що не забувайте принагідно дякувати нашим Збройним силам. Вони заслужили на нашу повагу та підтримку. За їхній стрімкий та потужний розвиток ми заплатили високу ціну. І всі вони, безумовно, варті того, аби ними пишались. Тому що ЗСУ – це сила. Без варіантів.
Євгенія МАЗУР
![URAN[235]](/data/avatars/m/6/6896.jpg?1664621190){kind=avatar}
