О 8 ранку я прибув до парку Шевченка. Відбувся перший інструктаж - частину особового складу Муніципальна Варта Києва потрібно було відправити на допомогу поліції з метою здійснення поверхневого огляду. Домовились що о 11:00 вони залишать пости і встануть в загальний стрій.
Тут, насправді, був ключовий момент - з самого початку коммунікації з поліцією ми наполягали на мінімізації різноманітних обмежувальних заходів, тобто заборів, рамок, металошукачів і всього такого. І я з задоволенням дякую керівництву та особисто начальнику Поліція Києва Андрей Крищенко за найвищий рівень співпраці та сприяння з усіх можливих. Пане Генерал, моя повага і подяка усім правоохоронцям.
Далі Оргкомітет, який поступово збирався на місці, почав відчайдушні спроби щось, власне, організувати. 😂 Medvedko Andrii Oleksandrovych бігав з гучномовцем і закликав координаторів колон підійти на брифінг, Oleksandr Voitko розподіляв прибулі прапори областей, плакати, палки, вудки, знамена і прочій реманент, Dmytro Shatrovskyi готував агітаційну машину і намагався придати процесу якусь чіткість, Іван Кішка тарабанив воду для дітей та сімей, Daria Tsepkova хапала всіх за рукава і вимагала негайно з'явитись на запланований брифінг для преси (про який ми всі забули), Dolinska Bohdana привезла поранених з шпиталю, корочє почався трохи адок. Вже о 9:30 почали надходити доповіді від вхідних груп, що здається людей буде більше запланованого. В натовпі, який все прибував, хтось періодично хапав мене за рукав і вітався, але якщо чесно, я майже нічого не пам'ятаю через трешак з усім цим.
Але ок. Спільними зусиллями почали будувати колону. Звісно, у нас був план. Ні, навіть не так. У нас був План! Зібрати реєстраційні заявки, згідно них створити схему Маршу, вишукувати всіх за нею і рушити. Традиційно, в бою План загинув перший.
Для початку, виявилось, що багато хто не заморочувався ніякими реєстраціями (нашо ото воно мені треба), а просто прибув. Інколи мова шла про цілі підрозділі чисельністю від ста людей. 😒
По-друге, серйозною проблемою виявились "групи підтримки" з цивільного населення, яке вперто хотіло йти в одній колоні з ветеранами. Довелось пережити декілька не дуже приємних моментів, пояснюючи загальну ідеологію та Регламент, але завдяки вмінню вмовляти сікось-якось ситуацію заровняли. 😃
Періодично доводилось пояснювати командирам зведених підрозділів, які вирішили пошикуватись самостійно і заблокувати рух, що дисципліна і дотримання регламенту - це те, що відрізняє нас від різноманітних двіжух. Переважно вдавалось.
Згідно того самого Плану, кожну колону мали супроводжувати наші стюарди-муніципали, допомагаючи тримати дистанцію. В їх ролі виступив відділ швидкого реагування Муніципальна охорона у повному складі. Побудував я цю роботу наступним чином - ми йшли вдовж формуючогося Маршу, на кожну колону я виділяв по дві людини, призначав їм позивні і біг далі. Всього в розпорядженні у мене було 64 людини, чого мало б вистачити за нашими прикидками на 32 колони, з запасом.
Добігши до середини Червоного Корпусу я обернувся і зрозумів, що за мною більше нікого немає. Стало остаточно зрозуміло, що людей не просто багато, їх приблизно в два рази більше ніж очікували ПРЯМО ЗАРАЗ. Потрібно було починати.
Провівши швидку нараду біля агітаційної машини, яку ми призначили своїм штабом, вирішили що фіг з ним, з тим супроводженням, кому вистачило тому вистачило, а решта настільки самоорганізована, що ми їй власне і не потрібні. В кінці наради надійшла чудова новина - всьо, площа перед Університетом закінчилась, місця більше немає, шикування наступних колон припинено через неможливість кудись їх впихнути.
І ми пішли. Боже, як ми пішли. Боже. Боже.
Коли машина, в яку я заліз з двома радіостанціями і телефоном, рушила і завернула з вугол, я побачив бульвар Шевченка до Бесарабки, обабіч якого стояли люди і чекали колони. І вона пішла. Люди аплодували, вітали, дарували квіти, щось скандували, позаду мене волали динаміки, і почалось щось неймовірне.
Марш Захисників України спокійно і величаво рушив бульваром униз. Ми тримали спокійний темп, оскільки в голові у нас були сім'ї полеглих героїв та поранені, і це було правильне рішення. Це дало змогу колонам спокійно витримати інтервали, розтягнувшись на передбачені 7-10 метрів одна від одної.
Біля Цуму ми зробили першу зупинку, підрівняли стрій і рушили в бік Майдану.
Тут у нас теж був План. Він полягав в доволі складному маневрі, завдяки якому всі колони мали б поступово вишиковуватись на Майдані по порядку. Але як раз коли колеса головного автомобіля сягнули Майдану, надійшла остання доповідь з парку Шевченка (після цього зв'язок, який і так постійно "лягав", вмер остаточно) - ХВОСТ КОЛОНИ ЩЕ НАВІТЬ НЕ ВИЙШОВ З ПАРКУ.
Власне тут і почався бій. Знаєте, я ніколи не був в бою, як його показують в кіно - коли всі стріляють, бабах і так далі. Посада і завдання в мене були не ті, про що мені дуже люблять нагадати шановні побратими
Тому для мене "бій" - це відчайдушні спроби керувати процесами, які відбуваються десь далеко. Саме це і почалось. Стало остаточно зрозуміло, що всі ми на Майдан не вліземо. Крім того, величезна кількість людей, яка прийшла підтримати Марш, вже успішно його зайняла, включаючи сцену (на якій ми мали б розташувати сім'ї, і навіть теоретично ніхто б не зміг зачистити його для розміщення колон. Довелось панічно і швидко приймати рішення - заводимо на алею Небесної Сотні до мосту, а там подивимось.
В цей момент виявилось що діти, які у нас мали б бути на Майдані, знаходяться під головуванням Daria Tsepkova по іншу сторону Хрещатика, за металевими заборчиками. Вибіг, знайшов старшого поліцейського, швиденько порішав, відвів на Майдан, поставив на отой білий постамент звідки Президент віщав (символічно вийшло).
Тут я майже вперше обернувся на Хрещатик і заліп. Це було щось, ну відео з коптеру ви всі бачили.
Далі ми намагались розвести колони спочатку на Майдан, потім на алею Небесної Сотні, потім на Михайлівську. Періодично місце закінчувалось, тому доводилось змінювати маршрут руху і просити глядачів звільнити дорогу. Тут я остаточно втратив координацію по рації, тому просто вибіг з машини і розтягував коридори вручну, командуючи муніципалами на місці. Братюням моя повага, розрулювали як боженьки.
Ну і далі воно вже якось самостійно скоординувалось і йшло самостійно. Так само і звершилось запалюванням фаерів на Глобусі за збереження Міністерство у справах ветеранів.
На виході.
1. Я вдячний всім без виключення членам Оргкомітету. Друзі, ми зробили неймовірне.
2. Я вдячний усім тим, хто нас підтримував - копійчиною на рахунок Повернись живим, власною присутністю, та навіть лайками.
3. Я вдячний всім побратимам з Рух Ветеранів України, які координували прибуття з своїх регіонів, та ще і паралельно робили марші-побратими в своїх містах.
4. Я вдячний комерційним структурам, які надали нам воду, вишиваночки для волонтерок, смаколики для дітей і ще тисячі маленьких ніштячків, які дуже допомогли.
5. Я вдячний правоохоронцям та органам державної влади - КМДА дало транспорт для перевезення поранених з шпиталю, поліція забезпечила мінімум обмежень, ОПУ дотримало слова і звільнило Хрещатик.
6. Я вдячний усім плювателям жовчі, які спочатку намагались придумати якісь скриті смисли, а тепер шукають чим прикрити розтоптану гідність - не зупиняйтесь, ваш біль гріє мені душу, жалюгідні фейсбучні кукаретики.
7. Я вдячний всім тим, кого сто відсотків забув.
Парад 2019: Марш Захисників України увійшов в історію. Я бачив те, що мріяв побачити - не жалістліве поминання загиблих, і не пафосний стройовий крок, а волю. Рішучість. Боротьбу. Досить сонечок, свічечок та маргіналів. Вперше Україна побачила своїх справжніх Захисників - трохи незграбних, але таких впертих вбивць. І нехай наші і зовнішні, і внутрішні вороги тремтять - абсолютно так само невідомо звідки завжди можуть з'явитись цілі бойові бригади, і понести біль та страждання окупанту чи колаборанту.
Бійтесь. Просинайтесь вночі. Продовжуйте спроби помирити, залякати, купити. Мені тепер пофіг, я нічого не боюся. Ми вже ніколи нікуди не дінемось.
І думка про те, що я доклав руку до цієї демонстрації українського духу, наповнює мене гордістю.
Слава Україні!
