Оборона Луганського аеропорту
12 Травня 2020
«Щільність вогню була такою, що на кожен квадратний метр потрапляло по снаряду» — Герой України генерал-майор Андрій Ковальчук
Українські десантники тримали оборону Луганського міжнародного аеропорту впродовж 146 днів. З початку квітня до 1 вересня 2014 року. Тривалий час обороною Луганського аеропорту керував Герой України генерал-майор Андрій Ковальчук. Кореспондентці АрміяInform пощастило поспілкуватись із відомим військовим.
Довжина вузла оборони по периметру складала 13 кілометрів…
— Андрію Трохимовичу, за яким критерієм добирались військовослужбовці, які заходили з Вами в аеропорт для оборони летовища?
— Ми заходили підрозділом. Це була штатна рота 80-ї бригади. Люди вмотивовані, з високими навичками, але без досвіду бойових дій.
— Ви знали, з чим та ким Вам доведеться стикнутися там?
— На той час, певно, ніхто не знав. Завдання було взяти під охорону аеропорт. Я заходив туди двічі. Вперше зайшов 1 квітня. Ми організували охорону впродовж двох тижнів. Рота залишилась там, а я з батальйонною тактичною групою пішов на Слов’янськ виконувати бойові завдання. Вдруге повернувся до Луганського аеропорту тоді, коли він був вже повністю оточений. У складі рейдового загону 13 липня 2014 року ми пробивались до оточеного аеропорту для посилення та створення там угруповання.
— Яким чином Вам вдалось організувати охорону аеропорту?
— Охорона поступово перетворювалася на оборону. Від функцій пропускного режиму в обстановці, що ускладнювалась, охорона переростала в оборону. Ми облаштовували окремі позиції, які перетворились на взводні опорні пункти, а згодом — у вузол оборони по периметру довжиною у 13 кілометрів.
— Що використовувалось для того, аби всі ці укріплення створити?
— По-різному. Цивільний транспорт, який був на той час в аеропорту: трактори, бульдозери. Пізніше довелось вибудовувати оборону під обстрілами та наступами противника. Одночасно доводилось вести бої, облаштовувати оборону, встановлювати мінні поля, інженерні загородження. В основу було покладено принцип укріплення позицій, вибір місць, де можна укритися від ворожих «Градів». Під час обстрілів ми знаходили укриття в будівлях, підвальних приміщеннях, перекритих щілинах, розосереджувалися по адміністративній зоні.
Угруповання російських військ нарощувалося. Якщо починалось з обстрілів із гранатометів, то з часом переросло у мінометні обстріли, а потім — в обстріли танками, «Градами», важкою артилерією, включаючи системи «Тюльпан» та «Піон». Щодня навколо аеропорту зростала кількість артилерійських підрозділів регулярних російських військ. Розгорталися батареї, дивізіони. Сили противника в десятки разів переважали наші. Щільність вогню кожного дня ставала більшою. Щогодини обстріли, незважаючи на пору доби: і вночі, і вдень. На момент виходу із аеропорту щільність вогню була така, що на кожен квадратний метр потрапляло по снаряду. На території всього аеропорту не було місця, куди б не потрапив снаряд. Було важко пройти територією, бо повсюди були залишки від снарядів, воронки. 31 серпня 2014 року адміністративна зона була зруйнована. Залишились підвали та руїни.
«Танк стріляв по нас прямою наводкою з 300-400 метрів»
— Важко було налагодити координацію між різними підрозділами?
— Ті військовослужбовці, які перебували в Луганському аеропорту, з кожним днем набиралися бойового досвіду. Серйозних проблем з управлінням цими підрозділами не було. Хоч вони і були з різних родів та видів Збройних Сил України. Був момент, коли ми розширили оборону до 41 кілометра по периметру. Ми звільняли населені пункти, займали їх. І для закріплення нових рубежів приходили підрозділи, що не були «обстріляні». Тому виникали певні моменти саме з цими підрозділами.
— Які стосунки складались із місцевим населенням?
— Як і на переважній частині Донецької та Луганської областей були ті, які нас не підтримували, і ті, які підтримували. Але були і справжні патріоти, які не тільки підтримували, а й допомагали. Був час, коли з районів сіл Новосвітлівка та Хрящувате мешканці автобусами та машинами залишали свої домівки. Їхали через аеропорт в район населеного пункту Щастя, в обхід окупованого Луганська, на нашу територію. Серед них були вбиті та поранені. Ми надавали допомогу. Був випадок, коли розбомбили цивільну машину із місцевими мешканцями. Було багато поранених та вбитих. Жахливі події. Коли росіяни зайняли село Переможне, що поряд з аеропортом, то розстріляли родину за допомогу нам продуктами та медикаментами. І такі випадки були непоодинокі.
— А як допомагали Вам?
— Допомагали продуктами, збирали та надавали інформацію про нашого ворога, починаючи від Краснодона і закінчуючи найближчими селами.
— Чи була можливість вивозити Ваших поранених?
— Коли ми вдруге зайшли в Луганський аеропорт, то близько десяти діб не могли евакуювати ані поранених, ані вбитих. Загиблих зберігали у відремонтованих холодильниках для морозива. Пораненим надавали допомогу. Але доходило вже до того, що у поранених виникали підозри на гангрену. Тому були рішення, які доводилось ухвалювати мені одноосібно -вихід під вогнем із аеропорту. КАМАЗ завантажили пораненими та загиблими. Почався обстріл, і пораненим довелось з болем і криком «вистрибувати» із вантажівки. Після обстрілу ми вчергове завантажилися та без відома старшого начальника відправилися за 68 кілометрів на евакуацію. Слава Богу, машина дійшла до визначеного місця. Ніхто не загинув тоді по дорозі.
— Які вчинки підлеглих Вас вразили?
— Ці вчинки можна згадувати і розповідати днями. Їх було десятки на добу, я уже багато розповідав, тому зупинюсь, зважаючи на обмаль часу, лише на декількох.
Був момент, коли в головному корпусі взяли в полон наших військовослужбовців. Коли ми викликали вогонь на себе, тобто по головному корпусу, росіяни вантажили на КАМАЗ полонених. З радіоперемовин вони дізнались про вогонь, тому запанікували. Наші хлопці скористалися ситуацією і пішли в рукопашний бій з росіянами. Коли ми вийшли (з аеропорту. — Ред.), до мене підійшов один із військовослужбовців, показав руки та каже: «Пане полковнику, я його руками забив…» Тоді четверо наших у такий спосіб уникли полону.
Майор Барбарич отримав завдання 31 серпня бути біля антени на триповерховому будинку і налагодити зв’язок, який після кожного «прильоту» потребував доналаштування. Був поранений у руку, сам собі надав медичну допомогу і продовжував протягом дня виконувати завдання. І от доповідає мені: «Молот», «Молот», у мене внизу танк стоїть, біля будівлі. Чи можна мені вилізти зі схованки та стріляти?” Я йому ставлю завдання тримати зв’язок і не вилазити. Уявляєте? Був готовий боротися із танком, хоча й поранений.
Танк стріляв по нас прямою наводкою з 300-400 метрів. Після кожного пострілу танка у нас пропадав зв’язок. Тож зв’язківець майор Бондаренко після кожного пострілу виходив із укриття, ліз до антени, крутив її та налагоджував зв’язок. І так повторювалось після кожного пострілу. Під вогнем танка повертався до укриття. Ударною хвилею від пострілів у нього навіть бронежилет розстібався та злітав шолом із голови. Але він все одно ліз та лагодив. Неймовірна мужність.
Були моменти, коли солдат із гранатомета стріляв по танку. Солдат присідає, споряджає РПГ-7, встає та робить постріл. А цієї ж миті снайпер прицілюється йому в голову, але попадає в ногу, тому що той привстав для пострілу з гранатомета.
Лікарі робили неймовірні речі. Під вогнем витягували, надавали допомогу пораненим.
Під час штурму будівля завалилась від вогню артилерії. Одного хлопчину привалило плитою. І бійці під вогнем діставали пораненого.
Вражали вчинки цивільних людей. Жінка з Георгіївки, коли ми були у повному оточенні, йшла до нас під час обстрілу. Мені доповідають, що якась жіночка йде між нашими позиціями та противника. Приводять до мене. І що я чую у відповідь? Їй зателефонувала подруга, син якої був в аеропорту. Вона попросила дізнатися, чи із сином усе гаразд. Тому пішки пройшлась по лінії фронту.
Було важко, було гаряче, але солдат виконував покладені на нього завдання. Ним треба пишатися, цінувати і пам’ятати про те, що він зробив у Луганському аеропорту.
— Як доставлялися боєприпаси та продовольство до аеропорту, коли він був в облозі?
— Спочатку, коли були в повному оточенні, літаками парашутним способом. Коли прорвали оточення і закріпили коридор, то наземним транспортом. Але ми знову повертаємося до психологічної готовності військовослужбовця до виконання бойових завдань з постачання. Був випадок, коли колона з 13 автівок доставляла боєприпаси, продовольство, пальне в аеропорт, зупинялась за 15 кілометрів від аеропорту. Далі — «дорога життя», яка постійно обстрілювалась з артилерії і танків, і не всі були готові психологічно подолати цю «дорогу життя». Мною було визначено завдання на збір водіїв в аеропорту, проінструктовано старшого, після чого вони виїхали однією машиною до місця зупинки колони. Пересідали у вантажівки, переганяли до аеропорту, розвантажували і повертали їх назад. Це, як приклад: ціна героїзму військовослужбовців, які безпосередньо виконували завдання в аеропорту, їхня психологічна готовність, їхня готовність до самопожертви в ім‘я побратима, виконання завдання і в цілому до захисту Батьківщини. Честь і хвала кожному воїну, який виконував завдання в районі аеропорту. Вони всі для мене як командира люди з Великої літери. Я не чув від них слів «не буду», «не хочу», «не можу».
«За нашими підрахунками, тоді у боях загинуло понад 270 російських військовослужбовців»
— Коли Ви зрозуміли, що потрібно виводити особовий склад із аеропорту?
— Коли аеропорт було знищено вщент, тримати подальшу оборону не було сенсу. Можна програти бій, при цьому зберегти особовий склад і виграти війну. Росіяни штурмували. Частину аеропорту було захоплено. 30 серпня з 6 ранку до приблизно 8-ї була артпідготовка, «рівняли» аеропорт. Тоді ми штурм відбили.
31 серпня знову почався штурм. Знову з шостої ранку понад дві години була артпідготовка. З 9 ранку почали штурм із трьох напрямків. Ми відбивали ці атаки аж до 17 вечора. Було ухвалено рішення викликати вогонь на себе, тобто по головному корпусу. З радіоперехоплень росіяни довідались про це та відійшли. Ми скористались темрявою та вийшли у вогневому коридорі завширшки в один кілометр, який нам організували. Ми виходили у суцільному вогні. Розпочали о 21:00 і завершили близько третьої ночі. 17 кілометрів пішки пройшли, бо вся техніка була знищена. Далі з Георгіївки на Лутугине дістались транспортом 24-ї бригади. Близько 130 захисників благополучно вийшли, жодного не втратили. Змогли забрати поранених та загиблих. Росіяни ще дві доби не заходили в аеропорт, бо побоювались, що ми там залишились. Через дві доби наш гумконвой зміг вивезти пораненого та вісім загиблих. І лише після цього в аеропорт зайшли росіяни.
— На Ваш погляд, яке значення мала оборона Луганського аеропорту?
— Передусім це був стратегічний об’єкт, який мав утримуватися для того, аби завадити росіянам наростити свої сили, виключити можливість перекидання сил повітрям та просування вперед. Також зняти загрозу з Луганська безпосередньо, бо місто було в оточенні на той час. Для наших військ летовище було форпостом, на якому трималась оборона фронту значної частини Луганської області.
— Тоді, у 2014 році, чи думали про те, що нам вдасться закріпитися і піти далі у наступ?
— Ми були впевнені у тому, що це зробимо. Не врахували, що зайдуть регулярні російські війська: частинами, підрозділами, батальйонними тактичними групами. Крайні штурми 30 та 31 серпня на Луганський аеропорт — я, вже після виходу із нього, в інтернеті нарахував 11 військових частин регулярних військ РФ, підрозділи яких були залучені. З часом зробив вибірку по загиблих росіянах біля Луганського аеропорту — понад 270 військовослужбовців. Одному дали посмертно звання Героя Росії.
…Був момент, коли ми думали, що це наші останні дні й нам доведеться попрощатися з життям. Я перед виходом з аеропорту знищив усе: телефони, ноутбуки, записи. Щоб, в разі чого, це не потрапило до ворога.
Фото — з особистих архівів Володимира Скоростецького та Тараса Греня
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
