Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Традиція політичної культури в Україні
Віталій Михайловський
Коротка історія стосунків володарів з народом від Русі до сьогодення
Населення чи громадяни
Публікація 16 серпня 2022 року в The Washington Post розслідування американських журналістів про те, як колективний Захід, а насамперед США попереджали про плани Росії розпочати війну проти України, ставить чимало питань перед нашою владою. Можна довго копирсатися в деталях і шукати якісь неузгодження з тим, які меседжі очільники нашої держави починаючи від осені минулого року транслювали всіма можливими каналами українцям. Ще більше можна розбурхувати емоції й лити воду на кола різних млинів, що перемелюють інформацію для різних політичних таборів.
Проте важливим питанням, що якось губиться в емоційному сприйнятті дійсності, є одна проста річ. Її ім’я – відповідальність. Так, саме відповідальність влади перед своїм народом. Відповідальність перед своїми виборцями, а насамперед – громадянами, навіть тими, що за цю владу не голосували. І в цієї відповідальності є своя ціна. У мирний час – чергові вибори. У воєнний час – перемога. І тут перед керманичами держави постає дилема: бути чесними чи триматися за владу за будь-яку ціну? Відповідь на це питання лежить у площині означення людей, що проживають на певній території. Сьогодні – це громадяни або населення. У давніші часи – піддані, де певна частина може мати право спілкування з володарем. Залежно від того, як влада сприймає нас усіх, а ми – владу, змінюється відповідь на питання, хто ми – населення чи громадяни?
Антропологія влади
Влада й відвертість почасти непоєднувані між собою. Не все, що знає влада, може одразу стати доступним загалу. Легко сховатися за універсальне – зараз не час. Населення це проковтне, а от громадяни повинні запам’ятати, і коли настане слушна мить – поставити знову це питання перед владою.
Для демократично обраних лідерів важливо бути чесними зі своїми громадянами та виборцями. Для монархій та диктатур, здається, ці правила хорошого тону не мають принципового значення. Диктатор концентрує у своїх руках абсолютну владу й не має потреби пояснювати вже не громадянам, а лише населенню логіку своїх дій. Тим паче не має він і звітувати перед ними за свої дії. Такою є природа його влади. Натомість із монархами це не так, хоча в історії бувало по-різному, але певні відмінності все-таки є. Особливо в тих випадках, коли монархія була виборною й залежала від волі політичного народу – шляхти.
Традиція політичної культури в Україні
Віталій Михайловський
Коротка історія стосунків володарів з народом від Русі до сьогодення
Населення чи громадяни
Публікація 16 серпня 2022 року в The Washington Post розслідування американських журналістів про те, як колективний Захід, а насамперед США попереджали про плани Росії розпочати війну проти України, ставить чимало питань перед нашою владою. Можна довго копирсатися в деталях і шукати якісь неузгодження з тим, які меседжі очільники нашої держави починаючи від осені минулого року транслювали всіма можливими каналами українцям. Ще більше можна розбурхувати емоції й лити воду на кола різних млинів, що перемелюють інформацію для різних політичних таборів.
Проте важливим питанням, що якось губиться в емоційному сприйнятті дійсності, є одна проста річ. Її ім’я – відповідальність. Так, саме відповідальність влади перед своїм народом. Відповідальність перед своїми виборцями, а насамперед – громадянами, навіть тими, що за цю владу не голосували. І в цієї відповідальності є своя ціна. У мирний час – чергові вибори. У воєнний час – перемога. І тут перед керманичами держави постає дилема: бути чесними чи триматися за владу за будь-яку ціну? Відповідь на це питання лежить у площині означення людей, що проживають на певній території. Сьогодні – це громадяни або населення. У давніші часи – піддані, де певна частина може мати право спілкування з володарем. Залежно від того, як влада сприймає нас усіх, а ми – владу, змінюється відповідь на питання, хто ми – населення чи громадяни?
Антропологія влади
Влада й відвертість почасти непоєднувані між собою. Не все, що знає влада, може одразу стати доступним загалу. Легко сховатися за універсальне – зараз не час. Населення це проковтне, а от громадяни повинні запам’ятати, і коли настане слушна мить – поставити знову це питання перед владою.
Для демократично обраних лідерів важливо бути чесними зі своїми громадянами та виборцями. Для монархій та диктатур, здається, ці правила хорошого тону не мають принципового значення. Диктатор концентрує у своїх руках абсолютну владу й не має потреби пояснювати вже не громадянам, а лише населенню логіку своїх дій. Тим паче не має він і звітувати перед ними за свої дії. Такою є природа його влади. Натомість із монархами це не так, хоча в історії бувало по-різному, але певні відмінності все-таки є. Особливо в тих випадках, коли монархія була виборною й залежала від волі політичного народу – шляхти.
Історично будь-яка влада не любить контролю. Вона, та сама влада, вважає, що контроль лише заважає та відволікає від виконання надважливих обов’язків. У монархіях, заснованих на давніх уявленнях про божественне походження влади, таких питань зазвичай не ставили. Є верховний володар, його слово – закон, відповідає він лише перед Господом Богом. Те, що це тільки фасад, за яким могли ховатися цілком інші реалії, підданим не показували. Не їхнього рівня та розуму все це. Їхній обов’язок полягав лише в тому, щоб служити володарю та виконувати його волю.
Сила і слабкість правителів минулого
Влада завжди залежала від того, якою вона є за розміром і як себе вміє представляти. Одна справа, коли ти – князь у Переяславі чи Белзі, а зовсім інша, коли столицею твого князівства є Чернігів або Володимир. Хоча й тут бувало по-різному. Натомість усе змінюється, коли волею долі, а радше правил про успадкування, про котрі домовлялися наприкінці XI століття в Любечі, ти стаєш великим київським князем. Місце та розмір твоїх володінь і повноважень є цілком відмінним. Натомість усе швидко стає іншим, коли київського князя порівнювати з імператором, що правив у той час у Константинополі. Масштаб блиску вже не той. Те, що виблискує і сліпить очі в Києві, абсолютно бліде десь на березі Босфору.
Буремні події середини XIII століття, коли зустріч із монгольським військом виразно показала слабкість тих князівств, що існували на теперішніх українських землях, поставили перед найбільшим володарем Галицько-Волинського князівства одне просте питання, яке можна сприймати в категоріях відповідальності влади. Воювати чи домовлятися? Князь Данило Романович обрав шлях домовленостей. Визнавши зверхність хана, він зберіг своє життя, а разом із цим продовжив династію. Принаймні в цих аспектах він був відповідальним. Його втечі від монгольських емісарів та війська й виставляння замість себе молодшого брата Василька мали одну мету – вберегти життя володаря. Ця тактика в реаліях XIII століття виявилася дієвою. Життя він собі зберіг, а його справу продовжили син та ще три покоління Романовичів, що правили Руським королівством аж до початку 1320-х років.
Останній володар цієї держави Юрій II був отруєний своїми підданими. Чому так сталося й чим він завинив перед ними? Це питання залишається предметом суперечок істориків уже не одну сотню років. Наступні володарі тих земель, що складають сьогодні територію України, були більш відповідальними. Якщо Ґедиміновичам не бракувало тих, хто ставав великим литовським князем, то польським та угорським королям із цим було складніше. Але принаймні в одному аспекті, що стосується спадковості влади, вони були послідовними. Домовленість між собою та угоди з підданими – а в ті часи королі могли домовлятися лише зі шляхтою – стали основою для формування політичної культури та станових інституцій, які стали основою для існування держав на довгі століття.
Польський король Казимир III та його племінник, угорський король Людовик I, не маючи певний час нащадків, домовилися про успадкування престолів у разі смерті одного з них. Казимир помер раніше, і Людовик успадкував у 1370 році землі свого дядька. Уже у 1374 році, маючи нащадків, він погодився на компромісне рішення: шляхта Польського королівства визнає одну з дочок спадкоємицею, а натомість отримує цілу низку привілеїв та свобод. Подібна гра в домовленості між володарем і підданими буде тривати не одне століття. Де влада в особі короля, шукаючи підтримки у шляхти у важливих, насамперед династичних питаннях, буде домовлятися з підданими. Так вчинить у 1420-х роках Владислав II Яґайло, коли в нього з’являться нащадки. Визнання їх спадкоємцями дасть змогу шляхті отримати цілу низку привілеїв, що стануть фундаментом для усвідомлення двох засад функціонування монархії: влада в особі монарха є залежною від волі політичного народу – шляхти, а шляхта завдяки діалогу з володарем отримує інструменти для участі в політичному житті країни. Це, своєю чергою, покладає на шляхту відповідальність за власну країну.
Хто вирішує долю королівства
Правила спілкування та обов’язки влади і шляхти не зазнавали суттєвих змін упродовж решти XV століття, випрацювавши поступово механізм спілкування та пошук взаємного компромісу. Залученість шляхти в управління державою досягло чи не максимально можливого рівня. Принаймні нові податки та нові війни король не міг розпочинати без згоди шляхти, що збиралася на коронні з’їзди, які згодом почали називатися сеймами. На початку XVI століття видавалося, що компроміс між королем та шляхтою був відпрацьований остаточно, і він не потребував змін. Але новий король Олександр I, що до того був великим князем литовським, отримав несподівано жорстку вимогу унії Польського королівства та Великого князівства Литовського.
Угода, що була укладена 1501 року в Мельнику, спричинила посилення в житті держави ролі сенату – верхньої палати сейму. Унія так і не відбулася, але заможна шляхта – сенатори – отримала вплив на більшість рішень у країні. Компроміс наступних сеймів призвів до того, що король не прагнув вирішити нагальні проблеми, сенат був здебільшого цим задоволений, натомість середньозаможна шляхта прагнула реформ. Діалог, який на позір тривав кілька десятків років, не призвів до вирішення суперечностей. Ба більше, у 1530 році король Сиґізмунд I, за намовлянням своєї дружини Бони Сфорци, провів коронацію свого десятилітнього сина Сиґізмунда Авґуста. Цей епізод у житті влади – коронація vivente rege (лат. – за живого короля) стала одиничним випадком у житті країни. Одразу ж король пообіцяв, що подібного більше не буде. Ця обіцянка стала своєрідним застереженням усім наступним планам здійснити подібну акцію в майбутнього. Попри певні спокуси, більше подібних коронацій не було.
Зміни, що настали після смерті останнього Яґеллона Сиґізмунда II Авґуста у 1572 році, призвели до цілком іншого формату відповідальності влади та підданих. Королів стали обирати не з представників однієї династії, як це формально робили попередні майже півтора століття. Тепер вибори були справжніми. Кандидати, переважно представники панівних династій з-за кордону, часом місцеві магнати та одного разу навіть звичайний шляхтич, змагалися за корону.
Якщо порівнювати ці процеси із сьогоденням, то поза формою та риторикою ми мало знайдемо відмінностей між виборами короля й виборами президента. Кандидати обіцяють і змагаються за голоси виборців. Виборці слухають та вимагають більшого для себе. Аби в цьому вирі обіцянок не забувалася суть справи, першому з тих, хто переміг в елекції 1573 року, – французькому принцові Генріху Анжуйському, довелося присягнути на двох документах.
Перший, що дістав назву «Генрихові артикули» (лат. – Articuli Henriciani), судилося стати одним із фундаментальних правових документів Речі Посполитої. Нині подібний документ вважався б щонайменше конституційним актом чи договором. Україна мала подібний прецедент перед прийняттям власної Конституції у 1996 році. А тоді шляхта домоглася від короля кількох важливих і разом із тим засадничих обіцянок, що стали основою устрою країни. Серед іншого було гарантовано збереження привілеїв шляхти, окреслено засади та устрій Речі Посполитої, короля зобов’язували скликати щодва роки сейм, забороняли спадковість престолу, нав’язували королю залежність під права Речі Посполитої, гарантували свободу віровизнання та дозволяли право на спротив королю, якщо він порушував свободу й зазіхав на чинні та гарантовані ним привілеї шляхті. Що ж, цілком справедливо. Ми, шляхта, обираємо тебе нашим королем, натомість ми маємо право, а ти маєш обов’язки. Чим не взаємна відповідальність? На цих артикулах присягали всі наступні королі Речі Посполитої аж до Станіслава Авґуста Понятовського.
Другим документом, що постав з обранням нового короля, були pacta conventa (лат. – узгоджені умови), де містилися обіцянки короля на час свого правління. Ця своєрідна угода між королем і підданими, що була прив’язана до новообраного короля, стала основою уявлень про відповідальність влади впродовж наступних двох століть не тільки в середовищі шляхти, а й козацтва, що від кінця XVI століття почало пошук свого місця в системі координат Речі Посполитої. Змість обіцянок Генріх відобразив прагнення шляхти – політичного народу – отримати від нового володаря ті блага, які вони вважали першорядними та корисними для країни. Попри їхнє невиконання з огляду на вкрай малий час панування Генріха, відтоді ці умови висували кожному наступному королю. Навіть те, що ми називаємо «Конституцією Пилипа Орлика», є своєрідною реплікою на pacta conventa, але вже в козацькій версії, коли старшина, взоруючись на шляхту, укладала договір зі своїм гетьманом.
У підданстві російських самодержців
Вийшовши з Речі Посполитої, з її традицією виборності короля та присяги володаря своїм підданим, козацтво у другій половині XVII століття продовжило звичні практики спілкування з гетьманом. Звісно, що козацький очільник не був коронованим володарем і чудово розумів власну залежність від часом примхливої волі козаків. Тому мусив бути відповідальним та тонко відчувати настрої. Принаймні той хаос та швидкоплинність змін гетьманів, що настали після смерті у 1657 році Богдана Хмельницького, показали всю складність в існуванні козацького самоврядування з претензіями на власну окремішність та незалежність. А якщо до цього додати інтриги іноземних володарів, то бути козацьким гетьманом у цей час було майже самогубством.
Спритність Івана Самойловича та особливо Івана Мазепи є радше винятком, що створив у козацтва ілюзію про власну важливість та самостійність. Жорстокі реалії 1708–1709 років показали наочно: з владою в Москві чи Петербурзі домовленостей не може бути. Практика всього XVIII століття виразно свідчила, що підданий у системі координат Російської імперії є лише виконавцем. Із ним не домовляються, його не чують, він – лише інструмент у руках царів-імператорів.
Самодержав’я російського «розливу», що міцно ввійшло наприкінці XVIII століття в життя більшої частини земель, які ми вважаємо сьогодні українськими, випрацювало стійкий спосіб комунікації влади з населеннями. Не йшлося про громадян, адже ті права і свободи, котрими шляхта користалася в Речі Посполитій, а старшина тішилася в Гетьманщині, здебільшого перестали діяти. А позбавлення міщан звичних форм міського самоврядування та закріпачення селян дозволили владі не зважати на підвладне їй населення. У Російській імперії ніколи не було діалогу, де влада принаймні вдавала, що слухає голос народу. Тому не було й обов’язку імператора бути відвертим і чесним зі своїми підданими.
Трішки іншими були обставини в Австрійській імперії, але й те лише після 1848 року, коли «весна народів» призвела до появи національних рухів та початку діалогу центру зі своїми провінціями. Принаймні австрійський імператор мусив дослухатися до різних голосів у своїй строкатій імперії. Інакше б вона дуже швидко перестала бути такою. Це вміння Франца Йосифа за час його довгого правління утримало його імперію від розпаду тоді, коли національні рухи в Угорщині, Чехії, Хорватії, Галичині прагнули щонайменше бути почутими, а програмою максимум бачили побудову власних держав.
Його російський колега, мавши не меншу строкатість, але набагато більшу територію власної імперії, продовжував і надалі залишатися абсолютним володарем. Зміни в такій країні, як Росія, відбувалися надто повільно. Лише поразка у Кримській війні підштовхнула до реформ у 1860–1870-х роках, які, втім, не призвели до початку перетворення імперії на конституційну монархію, де парламент та громадяни обмежували владу імператора. Спроби налагодити діалог були марними, останній російський імператор залишався глухим до слів своїх підданих. І навіщо це спілкування йому було потрібно? У 1897 році під час перепису населення в клітинці анкети про діяльність він промовисто зазначив свій статус: «Хозяин земли русской».
XX століття, що розпочалося для Російської імперії черговою поразкою у війні з іншою імперією на Далекому Сході та революцією 1905–1907 років, поклало початок становому представництву в Думі – російській версії парламенту. Можливо, за кілька десятиліть роботи цей орган отримав би більший вплив в імперії, якби не кілька обставин. Однією з обставин стали політичні партії, від усеросійських до національних, де частина з них прагнула федералізації імперії, а інші несміливо подавали голос про незалежність.
Ще однією обставиною стала чергова війна, яка цього разу вже була світовою. Власне вона докорінно змінила не тільки політичну карту Європи, а й створила для влади цілком нові форми спілкування з населенням. Але нові форми та нові інституції абсолютно не гарантували результату, який різного штибу політичні діячі проголошували на свій лад. Український приклад націотворення та побудови власної держави тут дуже показовий.
Очільники Українських визвольних змагань
У 1917 році українські політичні діячі, намагаючись бодай заявити про себе, виходили у своїй діяльності з цілком демократичної ідеї: максимально залучити народ до побудови держави – чи у складі федерації, чи незалежної. Власне Центральна Рада стала таким собі місцем, де всі, хто прагнув будувати Україна як окрему державу, могли долучитися до цього процесу.
Михайло Грушевський, що очолював її, виявився надто невдалим вибором на цю роль. Через свій характер та небажання цілковито зосередитися на політичних справах він фактично призвів до того, що, попри чималу кількість охочих, реально захистити Центральну Раду та проголошену Українську Народну Республіку у січні 1918 року не було кому. Одна справа – описувати події далекого минулого, виступати з промовами, а ще більше писати на різні теми, а зовсім інша справа – будувати незалежну державу та її армію. Зіграла свою роль і та незрима пуповина, що тримала чи не всіх політичних діячів українського руху в тенетах уявлень про можливі домовленості з Росією – чи з Тимчасовим, чи з більшовицьким урядами.
Звісно, можна багато чого сказати про обставини, а ще більше – про неготовність української нації, що саме будувалася, до створення власної незалежної держави. Але тодішня влада говорила з населенням багатьма голосами, які до того ж говорили невпопад та надто складно, як на спроможність тогочасного пересічного українця зрозуміти сказане. Більшовики говорили просто й апелювали до того, що було на порядку денному. А події квітня 1918 року призвели до встановлення влади Павла Скоропадського, який за формою і змістом, що апелювали до козацького минулого, був не більше зрозумілим для населення, ніж представники на перший погляд демократичного руху. Результат виявився невтішним ні для гетьмана Скоропадського, ні для Директорії, що його змінила в Києві. Тодішня українська влада не змогла бути зрозумілою та відповідальною для свого населення.
Радянські витоки сучасних проблем
Початок 1920-х років і утвердження після Ризького миру в 1921 році на значній частині українських земель більшовицької влади під виглядом Української Соціалістичної Радянської Республіки призвів до утворення того типу комунікації, а з нею і відповідальності влади, який здебільшого існує й сьогодні. На жаль, існує на всіх рівнях влади та багатьох установ в Україні. Вертикально вибудована влада, де значення мають лише думки та слова того, хто перебуває вгорі владної вертикалі, призвела до появи культу вождя. Місцеві вожді, що взорувалися на того, хто сидів у Кремлі, дуже швидко знищили в населення бажання ставити владі незручні питання, що загрожували засланням, в’язницею та навіть втратою життя. Страх був одним із тих чинників, що тримав населення в покорі, не дозволяючи йому стати повноправними громадянами. І це тоді, коли радянські конституції та пропаганда невтомно наголошували на народовладді та мудрості керівників, що постійно працюють задля блага народу. Бути частиною народом легко, і цим відверто зловживали весь час очільники Радянського Союзу, розповідаючи про те, що вони самі з народу, та й день і ніч працюють на благо цього-таки народу. Натомість бути громадянами влада не дозволяла нікому. Адже тут був величезний ризик перестати бути владою в такій великій імперії, якою був Радянський Союз.
Перші ж дискусії, що були дозволені населенню наприкінці 1980-х років, призвели до того, що імперія дуже швидко перестала існувати. Але її розпад не став чарівною миттю тріумфу демократії та блискавичного перетворення населення у громадян. Звісно, що демократія не є найкращою формою устрою. Лише в теорії так. Але кращого ще світ не вигадав.
Українська влада, що генетично вийшла із Центрального комітету Комуністичної партії України, не вміла та не бажала бути владою, що спілкується з власними громадянами, до яких поступово доходило усвідомлення власної значущості. Українській владі довелося пройти довгий шлях, що супроводжувався двома майданами, втратою території та війною, аби бодай трішки зрозуміти просту закономірність. Влада – це відповідальність, а відповідальність – це чесна розмова з громадянами, що цю владу обирають.
Можна довго дискутувати про те, якою є сучасна влада в Україні. Комусь вона подобається, а для когось є нестерпною. Проте ця влада легітимна. Вона була обрана більшістю тих, хто прийшов на виборчі дільниці у 2019 році. І президент, і парламент обрані громадянами України. Тому громадяни мають право на чесний та відвертий діалог зі своєю владою, навіть ті, хто не голосував за чинного президента та його партію. Цей діалог передбачає і чесні відповіді на складні питання. Інакше бути не може.
Не можна ховатися від громадян за туманними та непослідовними поясненнями своїх дій і рішень, особливо, коли живеш у час незнищувальних скріншотів із цитатами влади. Не можна також пояснювати свої дії словами тих, кого громадяни не обирали. Різні штатні та позаштатні радники, голови канцелярій, що мали б готувати відповіді в тиші кабінетів тим, кого ми обирали, не мають бути обличчями влади для прикриття. У цьому полягає відповідальність влади. Якщо цього вона не усвідомлює, то, здається, привид літніх виборів 1945 року у Великій Британії може стати доброю нагодою для повоєнного оздоровлення української влади. Переможець у Другій світовій війні Вінстон Черчиль був дуже здивований результатами виборів. Тому нашій владі варто бути більш відповідальною зі своїми громадянами. Усе в цьому світі швидкоплинне.
Сила і слабкість правителів минулого
Влада завжди залежала від того, якою вона є за розміром і як себе вміє представляти. Одна справа, коли ти – князь у Переяславі чи Белзі, а зовсім інша, коли столицею твого князівства є Чернігів або Володимир. Хоча й тут бувало по-різному. Натомість усе змінюється, коли волею долі, а радше правил про успадкування, про котрі домовлялися наприкінці XI століття в Любечі, ти стаєш великим київським князем. Місце та розмір твоїх володінь і повноважень є цілком відмінним. Натомість усе швидко стає іншим, коли київського князя порівнювати з імператором, що правив у той час у Константинополі. Масштаб блиску вже не той. Те, що виблискує і сліпить очі в Києві, абсолютно бліде десь на березі Босфору.
Буремні події середини XIII століття, коли зустріч із монгольським військом виразно показала слабкість тих князівств, що існували на теперішніх українських землях, поставили перед найбільшим володарем Галицько-Волинського князівства одне просте питання, яке можна сприймати в категоріях відповідальності влади. Воювати чи домовлятися? Князь Данило Романович обрав шлях домовленостей. Визнавши зверхність хана, він зберіг своє життя, а разом із цим продовжив династію. Принаймні в цих аспектах він був відповідальним. Його втечі від монгольських емісарів та війська й виставляння замість себе молодшого брата Василька мали одну мету – вберегти життя володаря. Ця тактика в реаліях XIII століття виявилася дієвою. Життя він собі зберіг, а його справу продовжили син та ще три покоління Романовичів, що правили Руським королівством аж до початку 1320-х років.
Останній володар цієї держави Юрій II був отруєний своїми підданими. Чому так сталося й чим він завинив перед ними? Це питання залишається предметом суперечок істориків уже не одну сотню років. Наступні володарі тих земель, що складають сьогодні територію України, були більш відповідальними. Якщо Ґедиміновичам не бракувало тих, хто ставав великим литовським князем, то польським та угорським королям із цим було складніше. Але принаймні в одному аспекті, що стосується спадковості влади, вони були послідовними. Домовленість між собою та угоди з підданими – а в ті часи королі могли домовлятися лише зі шляхтою – стали основою для формування політичної культури та станових інституцій, які стали основою для існування держав на довгі століття.
Польський король Казимир III та його племінник, угорський король Людовик I, не маючи певний час нащадків, домовилися про успадкування престолів у разі смерті одного з них. Казимир помер раніше, і Людовик успадкував у 1370 році землі свого дядька. Уже у 1374 році, маючи нащадків, він погодився на компромісне рішення: шляхта Польського королівства визнає одну з дочок спадкоємицею, а натомість отримує цілу низку привілеїв та свобод. Подібна гра в домовленості між володарем і підданими буде тривати не одне століття. Де влада в особі короля, шукаючи підтримки у шляхти у важливих, насамперед династичних питаннях, буде домовлятися з підданими. Так вчинить у 1420-х роках Владислав II Яґайло, коли в нього з’являться нащадки. Визнання їх спадкоємцями дасть змогу шляхті отримати цілу низку привілеїв, що стануть фундаментом для усвідомлення двох засад функціонування монархії: влада в особі монарха є залежною від волі політичного народу – шляхти, а шляхта завдяки діалогу з володарем отримує інструменти для участі в політичному житті країни. Це, своєю чергою, покладає на шляхту відповідальність за власну країну.
Хто вирішує долю королівства
Правила спілкування та обов’язки влади і шляхти не зазнавали суттєвих змін упродовж решти XV століття, випрацювавши поступово механізм спілкування та пошук взаємного компромісу. Залученість шляхти в управління державою досягло чи не максимально можливого рівня. Принаймні нові податки та нові війни король не міг розпочинати без згоди шляхти, що збиралася на коронні з’їзди, які згодом почали називатися сеймами. На початку XVI століття видавалося, що компроміс між королем та шляхтою був відпрацьований остаточно, і він не потребував змін. Але новий король Олександр I, що до того був великим князем литовським, отримав несподівано жорстку вимогу унії Польського королівства та Великого князівства Литовського.
Угода, що була укладена 1501 року в Мельнику, спричинила посилення в житті держави ролі сенату – верхньої палати сейму. Унія так і не відбулася, але заможна шляхта – сенатори – отримала вплив на більшість рішень у країні. Компроміс наступних сеймів призвів до того, що король не прагнув вирішити нагальні проблеми, сенат був здебільшого цим задоволений, натомість середньозаможна шляхта прагнула реформ. Діалог, який на позір тривав кілька десятків років, не призвів до вирішення суперечностей. Ба більше, у 1530 році король Сиґізмунд I, за намовлянням своєї дружини Бони Сфорци, провів коронацію свого десятилітнього сина Сиґізмунда Авґуста. Цей епізод у житті влади – коронація vivente rege (лат. – за живого короля) стала одиничним випадком у житті країни. Одразу ж король пообіцяв, що подібного більше не буде. Ця обіцянка стала своєрідним застереженням усім наступним планам здійснити подібну акцію в майбутнього. Попри певні спокуси, більше подібних коронацій не було.
Зміни, що настали після смерті останнього Яґеллона Сиґізмунда II Авґуста у 1572 році, призвели до цілком іншого формату відповідальності влади та підданих. Королів стали обирати не з представників однієї династії, як це формально робили попередні майже півтора століття. Тепер вибори були справжніми. Кандидати, переважно представники панівних династій з-за кордону, часом місцеві магнати та одного разу навіть звичайний шляхтич, змагалися за корону.
Якщо порівнювати ці процеси із сьогоденням, то поза формою та риторикою ми мало знайдемо відмінностей між виборами короля й виборами президента. Кандидати обіцяють і змагаються за голоси виборців. Виборці слухають та вимагають більшого для себе. Аби в цьому вирі обіцянок не забувалася суть справи, першому з тих, хто переміг в елекції 1573 року, – французькому принцові Генріху Анжуйському, довелося присягнути на двох документах.
Перший, що дістав назву «Генрихові артикули» (лат. – Articuli Henriciani), судилося стати одним із фундаментальних правових документів Речі Посполитої. Нині подібний документ вважався б щонайменше конституційним актом чи договором. Україна мала подібний прецедент перед прийняттям власної Конституції у 1996 році. А тоді шляхта домоглася від короля кількох важливих і разом із тим засадничих обіцянок, що стали основою устрою країни. Серед іншого було гарантовано збереження привілеїв шляхти, окреслено засади та устрій Речі Посполитої, короля зобов’язували скликати щодва роки сейм, забороняли спадковість престолу, нав’язували королю залежність під права Речі Посполитої, гарантували свободу віровизнання та дозволяли право на спротив королю, якщо він порушував свободу й зазіхав на чинні та гарантовані ним привілеї шляхті. Що ж, цілком справедливо. Ми, шляхта, обираємо тебе нашим королем, натомість ми маємо право, а ти маєш обов’язки. Чим не взаємна відповідальність? На цих артикулах присягали всі наступні королі Речі Посполитої аж до Станіслава Авґуста Понятовського.
Другим документом, що постав з обранням нового короля, були pacta conventa (лат. – узгоджені умови), де містилися обіцянки короля на час свого правління. Ця своєрідна угода між королем і підданими, що була прив’язана до новообраного короля, стала основою уявлень про відповідальність влади впродовж наступних двох століть не тільки в середовищі шляхти, а й козацтва, що від кінця XVI століття почало пошук свого місця в системі координат Речі Посполитої. Змість обіцянок Генріх відобразив прагнення шляхти – політичного народу – отримати від нового володаря ті блага, які вони вважали першорядними та корисними для країни. Попри їхнє невиконання з огляду на вкрай малий час панування Генріха, відтоді ці умови висували кожному наступному королю. Навіть те, що ми називаємо «Конституцією Пилипа Орлика», є своєрідною реплікою на pacta conventa, але вже в козацькій версії, коли старшина, взоруючись на шляхту, укладала договір зі своїм гетьманом.
У підданстві російських самодержців
Вийшовши з Речі Посполитої, з її традицією виборності короля та присяги володаря своїм підданим, козацтво у другій половині XVII століття продовжило звичні практики спілкування з гетьманом. Звісно, що козацький очільник не був коронованим володарем і чудово розумів власну залежність від часом примхливої волі козаків. Тому мусив бути відповідальним та тонко відчувати настрої. Принаймні той хаос та швидкоплинність змін гетьманів, що настали після смерті у 1657 році Богдана Хмельницького, показали всю складність в існуванні козацького самоврядування з претензіями на власну окремішність та незалежність. А якщо до цього додати інтриги іноземних володарів, то бути козацьким гетьманом у цей час було майже самогубством.
Спритність Івана Самойловича та особливо Івана Мазепи є радше винятком, що створив у козацтва ілюзію про власну важливість та самостійність. Жорстокі реалії 1708–1709 років показали наочно: з владою в Москві чи Петербурзі домовленостей не може бути. Практика всього XVIII століття виразно свідчила, що підданий у системі координат Російської імперії є лише виконавцем. Із ним не домовляються, його не чують, він – лише інструмент у руках царів-імператорів.
Самодержав’я російського «розливу», що міцно ввійшло наприкінці XVIII століття в життя більшої частини земель, які ми вважаємо сьогодні українськими, випрацювало стійкий спосіб комунікації влади з населеннями. Не йшлося про громадян, адже ті права і свободи, котрими шляхта користалася в Речі Посполитій, а старшина тішилася в Гетьманщині, здебільшого перестали діяти. А позбавлення міщан звичних форм міського самоврядування та закріпачення селян дозволили владі не зважати на підвладне їй населення. У Російській імперії ніколи не було діалогу, де влада принаймні вдавала, що слухає голос народу. Тому не було й обов’язку імператора бути відвертим і чесним зі своїми підданими.
Трішки іншими були обставини в Австрійській імперії, але й те лише після 1848 року, коли «весна народів» призвела до появи національних рухів та початку діалогу центру зі своїми провінціями. Принаймні австрійський імператор мусив дослухатися до різних голосів у своїй строкатій імперії. Інакше б вона дуже швидко перестала бути такою. Це вміння Франца Йосифа за час його довгого правління утримало його імперію від розпаду тоді, коли національні рухи в Угорщині, Чехії, Хорватії, Галичині прагнули щонайменше бути почутими, а програмою максимум бачили побудову власних держав.
Його російський колега, мавши не меншу строкатість, але набагато більшу територію власної імперії, продовжував і надалі залишатися абсолютним володарем. Зміни в такій країні, як Росія, відбувалися надто повільно. Лише поразка у Кримській війні підштовхнула до реформ у 1860–1870-х роках, які, втім, не призвели до початку перетворення імперії на конституційну монархію, де парламент та громадяни обмежували владу імператора. Спроби налагодити діалог були марними, останній російський імператор залишався глухим до слів своїх підданих. І навіщо це спілкування йому було потрібно? У 1897 році під час перепису населення в клітинці анкети про діяльність він промовисто зазначив свій статус: «Хозяин земли русской».
XX століття, що розпочалося для Російської імперії черговою поразкою у війні з іншою імперією на Далекому Сході та революцією 1905–1907 років, поклало початок становому представництву в Думі – російській версії парламенту. Можливо, за кілька десятиліть роботи цей орган отримав би більший вплив в імперії, якби не кілька обставин. Однією з обставин стали політичні партії, від усеросійських до національних, де частина з них прагнула федералізації імперії, а інші несміливо подавали голос про незалежність.
Ще однією обставиною стала чергова війна, яка цього разу вже була світовою. Власне вона докорінно змінила не тільки політичну карту Європи, а й створила для влади цілком нові форми спілкування з населенням. Але нові форми та нові інституції абсолютно не гарантували результату, який різного штибу політичні діячі проголошували на свій лад. Український приклад націотворення та побудови власної держави тут дуже показовий.
Очільники Українських визвольних змагань
У 1917 році українські політичні діячі, намагаючись бодай заявити про себе, виходили у своїй діяльності з цілком демократичної ідеї: максимально залучити народ до побудови держави – чи у складі федерації, чи незалежної. Власне Центральна Рада стала таким собі місцем, де всі, хто прагнув будувати Україна як окрему державу, могли долучитися до цього процесу.
Михайло Грушевський, що очолював її, виявився надто невдалим вибором на цю роль. Через свій характер та небажання цілковито зосередитися на політичних справах він фактично призвів до того, що, попри чималу кількість охочих, реально захистити Центральну Раду та проголошену Українську Народну Республіку у січні 1918 року не було кому. Одна справа – описувати події далекого минулого, виступати з промовами, а ще більше писати на різні теми, а зовсім інша справа – будувати незалежну державу та її армію. Зіграла свою роль і та незрима пуповина, що тримала чи не всіх політичних діячів українського руху в тенетах уявлень про можливі домовленості з Росією – чи з Тимчасовим, чи з більшовицьким урядами.
Звісно, можна багато чого сказати про обставини, а ще більше – про неготовність української нації, що саме будувалася, до створення власної незалежної держави. Але тодішня влада говорила з населенням багатьма голосами, які до того ж говорили невпопад та надто складно, як на спроможність тогочасного пересічного українця зрозуміти сказане. Більшовики говорили просто й апелювали до того, що було на порядку денному. А події квітня 1918 року призвели до встановлення влади Павла Скоропадського, який за формою і змістом, що апелювали до козацького минулого, був не більше зрозумілим для населення, ніж представники на перший погляд демократичного руху. Результат виявився невтішним ні для гетьмана Скоропадського, ні для Директорії, що його змінила в Києві. Тодішня українська влада не змогла бути зрозумілою та відповідальною для свого населення.
Радянські витоки сучасних проблем
Початок 1920-х років і утвердження після Ризького миру в 1921 році на значній частині українських земель більшовицької влади під виглядом Української Соціалістичної Радянської Республіки призвів до утворення того типу комунікації, а з нею і відповідальності влади, який здебільшого існує й сьогодні. На жаль, існує на всіх рівнях влади та багатьох установ в Україні. Вертикально вибудована влада, де значення мають лише думки та слова того, хто перебуває вгорі владної вертикалі, призвела до появи культу вождя. Місцеві вожді, що взорувалися на того, хто сидів у Кремлі, дуже швидко знищили в населення бажання ставити владі незручні питання, що загрожували засланням, в’язницею та навіть втратою життя. Страх був одним із тих чинників, що тримав населення в покорі, не дозволяючи йому стати повноправними громадянами. І це тоді, коли радянські конституції та пропаганда невтомно наголошували на народовладді та мудрості керівників, що постійно працюють задля блага народу. Бути частиною народом легко, і цим відверто зловживали весь час очільники Радянського Союзу, розповідаючи про те, що вони самі з народу, та й день і ніч працюють на благо цього-таки народу. Натомість бути громадянами влада не дозволяла нікому. Адже тут був величезний ризик перестати бути владою в такій великій імперії, якою був Радянський Союз.
Перші ж дискусії, що були дозволені населенню наприкінці 1980-х років, призвели до того, що імперія дуже швидко перестала існувати. Але її розпад не став чарівною миттю тріумфу демократії та блискавичного перетворення населення у громадян. Звісно, що демократія не є найкращою формою устрою. Лише в теорії так. Але кращого ще світ не вигадав.
Українська влада, що генетично вийшла із Центрального комітету Комуністичної партії України, не вміла та не бажала бути владою, що спілкується з власними громадянами, до яких поступово доходило усвідомлення власної значущості. Українській владі довелося пройти довгий шлях, що супроводжувався двома майданами, втратою території та війною, аби бодай трішки зрозуміти просту закономірність. Влада – це відповідальність, а відповідальність – це чесна розмова з громадянами, що цю владу обирають.
Можна довго дискутувати про те, якою є сучасна влада в Україні. Комусь вона подобається, а для когось є нестерпною. Проте ця влада легітимна. Вона була обрана більшістю тих, хто прийшов на виборчі дільниці у 2019 році. І президент, і парламент обрані громадянами України. Тому громадяни мають право на чесний та відвертий діалог зі своєю владою, навіть ті, хто не голосував за чинного президента та його партію. Цей діалог передбачає і чесні відповіді на складні питання. Інакше бути не може.
Не можна ховатися від громадян за туманними та непослідовними поясненнями своїх дій і рішень, особливо, коли живеш у час незнищувальних скріншотів із цитатами влади. Не можна також пояснювати свої дії словами тих, кого громадяни не обирали. Різні штатні та позаштатні радники, голови канцелярій, що мали б готувати відповіді в тиші кабінетів тим, кого ми обирали, не мають бути обличчями влади для прикриття. У цьому полягає відповідальність влади. Якщо цього вона не усвідомлює, то, здається, привид літніх виборів 1945 року у Великій Британії може стати доброю нагодою для повоєнного оздоровлення української влади. Переможець у Другій світовій війні Вінстон Черчиль був дуже здивований результатами виборів. Тому нашій владі варто бути більш відповідальною зі своїми громадянами. Усе в цьому світі швидкоплинне.
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
